ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ШКОЛЯРІВ НУШ НА ЗАСАДАХ ПЕДАГОГІКИ ПАРТНЕРСТВА

 

УДК 373.3.091.2.014.3:37.064.2(043.2)

Віта Котубей,

Кароліна Грицько

м. Мукачево, Мукачівський район,

Закарпатська область

 

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ШКОЛЯРІВ НУШ НА ЗАСАДАХ ПЕДАГОГІКИ ПАРТНЕРСТВА

 

Поняття «компетентність» походить від латинського слова competens, що перекладається як «належний», «гідний». Отже, про компетентність людини свідчить її обізнаність із певних питань. Компетентність – це сукупність знань, навичок, взаємин, що дають людині змогу ефективно здійснювати діяльність або виконувати певні функції, спрямовані на досягнення певних стандартів у професійній галузі або окремій діяльності [1].

У науковій літературі існують різні групи ключових компетентностей, серед яких важливе місце належить культурній компетентності. Професор В. Шейко пояснює це тим, що упродовж останніх десятирічь суттєво зростає соціальна роль культури в сучасному соціумі, потреба в інтенсивному підвищенні культурного рівня всіх членів суспільства й особливо молоді, а також підвищується значущість культурних знань як стимулятора процесу розвитку людини як особистості, розкриття її сутнісних сил, внутрішнього багатства.

Культура є специфічним способом взаємозв’язку соціальної та природної сторін людини, адже вона забезпечує наступність між поколіннями, збереження цінних традицій і норм. Разом з тим, саме в межах певної культури народжується можливість появи корисних інновацій.

Василь Сухомлинський стверджував, що важливо здійснювати навчання на засадах «школи радості», використовуючи різноманітні прийоми та методи мотивації дитини до навчання. Потрібно залучати можливості розвитку креативності, розвивати успішність дитини, підкреслюючи її навчальні успіхи, медіаграмотності, емоційного інтелекту, тощо.

Так важливо відзначити у контексті формування культурної компетентності в учнів, що розвиток молодої людини, а особливо учня як особистості включає в себе процес засвоєння ним культурних досягнень.

О. Пометун вважає, що культурна компетентність учнів містить три компоненти: 1) ціннісний; 2) діяльнісний (технологічний); 3) процесуальний (особистісно-творчий). Перший із визначених складників культурної компетентності виявляється через здатність особистості аналізувати й адекватно оцінювати досягнення національної, загальноєвропейської та світової культури, орієнтуватися в культурному просторі, застосовувати методи самовиховання, зорієнтовані на опанування соціально значущих цінностей. Другий із компонентів передбачає спроможність особи до взаємодії з іншими людьми на основі розроблення та використання на практиці оптимальних стратегій культурної поведінки. Зміст третього з названих складників культурної компетентності особистості зводиться до знання мов, сформованості навичок грамотного мовлення, дотримання норм мовної культури, виявлення толерантності до представників інших етносів, поваги до їх культурних, релігійних традицій і звичаїв, здатності до конструктивної діяльності в умовах полікультурного соціуму. Підсумовуючи свої ідеї, О. Пометун відзначає, що сформованість культурної компетентності особистості забезпечує, з одного боку, її національну ідентифікацію як представника певного культурного шару, а з іншого – наявність у неї культури міжетнічних відносин [2].

Всі учасники в умовах упровадження Нової української школи мають дотримуватися принципів визнання гідності та прав дитини, ураховувати ідеї інклюзії, принципи соціального партнерства, які означають добровільність прийняття зобов`язань, рівність сторін, обов`язковість виконання домовленостей поважати особистість. Формування культурної компетентності особистості, на думку І. Родигіної, спрямовано на: забезпечення розуміння інших людей, їх індивідуальності, оволодіння досягненнями культури, усвідомлення їх відмінностей за національними, релігійними, культурними та іншими ознаками.

Сформовані компоненти культурної компетентності особистості визначають певні завдання освіти й виховної діяльності, що повинні цілеспрямовано вирішуватися на інтегрованих уроках в умовах Нової української школи. Виходить, що педагогіка партнерства, компетентнісний підхід, індивідуальні та групові форми роботи відповідають основним принципам НУШ щодо створення безпечного освітнього простору, налагодження ефективної взаємодії між учасниками освітнього процесу, формування культурної компетентності, забезпечення здобувачів освіти якісним педагогічним супроводом.

Засобами технологій партнерської взаємодії в Новій українській школі допомагає реалізувати розвитк особистості дитини, у формуванні її ключових і предметних компетентностей та ціннісної сфери. У такий спосіб, культурна компетентність передбачає оволодіння цінностями загальносвітової та вітчизняної культурної скарбниці, розвиненість культури міжособистісних взаємин, засвоєння дитиною принципів плюралізму та толерантності.

Нова українська школа працює на засадах педагогіки партнерства, засадами яких є співпраця, спілкування та взаємодія між учителем, учнями та їх батьками, а також філософії педагогіки Василя Сухомлинського, Шалви Амоношвілі,  Софії Русової, Рудольфа Штайнера та інших.

Педагогіка партнерства як педагогічний термін не має усталеного визначення й трактування. Більш усталеним в педагогічній науці є термін педагогіка співробітництва, що оформився наприкінці 80-х років ХХ ст. Під педагогікою співробітництва розуміють систему методів і прийомів виховання і навчання, яка ґрунтується на принципах гуманізму й творчого підходу до розвитку особистості. Педагогіка співробітництва виявляється в спільній діяльності учителя та учнів, що передбачає взаєморозуміння, єдність інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів [3].

Співробітництво – спільна та робота з кимось для досягнення певної мети. Термін партнерство зазвичай використовують у підприємницькій діяльності, де він визначає таку форму організації, за якої двоє чи більше осіб об’єднуються та стають співвласниками створеного підприємства, спільно керують власністю та виробництвом, несуть відповідальність за свої зобов'язання і розподіляють прибуток. Перенесення цього терміну у педагогіку дає можливість сформулювати визначення педагогіки партнерства як форми організації освітнього процесу, в основі якої здійснюється взаємодія, співпраця та спілкування, між учителем, учнем та батьками.

Педагогіка партнерства передбачає взаємодію трьох учасників освітнього процесу: учитель – учень – батьки, на відміну від педагогіка співробітництва, де потрібні  двоє – вчитель й учень. Педагогіка партнерства передбачає зовнішню комунікацію, а педагогіка співробітництва більше стосується безпосередньо процесу навчання. Тому можна стверджувати, що педагогіка партнерства включає педагогіку співробітництва та є ширшим поняттям.

Незважаючи на безумовній прогресивності та позитивності запровадження педагогіки партнерства, цей підхід по-різному сприймається кожною із трьох сторін учасників освітнього процесу – вчителями батьками та учнями. Дослідження підмітили, що педагогіка партнерства сприймається дещо буквально, адже учителі та батьки вважають, що молодші школярі не можуть бути партнерами дорослим вчителям і батькам. Останки традиційних поглядів на навчання не дають змоги сприйняти та усвідомити дитину як рівноправного учасника освітнього процесу. «Розуміти потреби дитини», «чути дитину», «дитиноцентризм» проголошуються як прогресивні та світоглядні погляди, проте вони ще мають замалу практичну реалізацію. Щоб педагогіка партнерства стала більш дієвою, слід зрозуміти її головну сутність, яка полягає у повазі до особистості; довірі у відносинах; доброзичливості й позитивному ставленні; проактивності; розподіленому лідерстві; праві вибору; обов’язковості виконання домовленостей; добровільності в розподілі зобов’язань.

Отже, культурна компетентність об’єднує новоутворення особистості, яке дозволяє їй адекватно орієнтуватися в її продуктах, правильно трактувати роль культури в житті сучасної людини та узгоджувати свою поведінку з цінностями і нормами культури. Важливі компоненти культурної компетентності особистості зумовлюють певні завдання виховної діяльності та освіти, що мають планомірно вирішуватися на інтегрованих уроках в умовах Нової української школи.

 Таким чином, основним принципам Нової української школи щодо формування культурної компетентності, створення безпечного освітнього простору, забезпечення здобувачів освіти якісним педагогічним супроводом та налагодження ефективної взаємодії між учасниками освітнього процесу відповідають педагогіка партнерства, групові та індивідуальні форми роботи, а також компетентнісний підхід до кожного учня. 

Список використаних джерел

1.  Бех І.Д. Виховання особистості. У 2 кн. Кн. 2: Особистісно орієнтований підхід: науково-практичні засади: навч.-метод. видання. К.: Либідь, 2003. 344 с.

2.  Пометун О.І. Дискусія українських педагогів навколо питань запровадження компетентнісного підходу в українській освіті. Компетентнісний підхід у сучасній освіті : світовий досвід та українські перспективи. К. : «К.І.С.», 2004. С. 66-72.

3.  Енциклопедія освіти. Акад. пед. наук України; гол. ред. В.Г. Кремень. К.: Юрінком Інтер, 2008. 1040 с.