ВЗАЄМОСТОСУНКИ УЧАСНИКІВ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ НА ЗАСАДАХ ПЕДАГОГІКИ ПАРТНЕРСТВА У ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

УДК 373.3:364-787.7                                                                           

Лілія Тищенко

м. Рівне

ВЗАЄМОСТОСУНКИ УЧАСНИКІВ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ НА ЗАСАДАХ ПЕДАГОГІКИ ПАРТНЕРСТВА У ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

Розкрито сутність, принципи та засади поняття «педагогіка партнерства», яку представлено як чинник формування ефективних взаємостосунків всіх учасників освітнього процесу на різних рівнях, зокрема «педагог – учні», «учень – учень», «педагог – батьки». Визначено роль безпечного освітнього середовища; окреслено підходи та способи організації продуктивної співпраці учнів, учителів та батьків; подано орієнтовну тематику батьківських зборів й особливості їх проведення.

Ключові слова: взаємостосунки, взаємодія, діалог, демократичний підхід, педагогіка партнерства, співробітництво, учасники освітнього процесу. 

Reveals the essence of the approach and states the principles and foundations of the Partnership pedagogy which is presented as a factor in the formation of effective relationships of all participants in the educational process on different teacher-students, student-student, teacher-parents levels. Defined the role of a safe educational environment; describe approaches and ways of organizing productive cooperation of students, teachers and parents, suggest the approximate topics for parent-teacher conferences and peculiarities of their implementation.

Key words: mutual relations, interaction, dialogue, democratic approach, pedagogy of partnership, cooperation, participants of the educational process.

Постановка проблеми. У Законі України «Про освіту», Концепції «Нова українська школа», Державному стандарті початкової освіти, наголошується на реформуванні вітчизняної освіти відповідно до викликів сьогодення. В означених документах зокрема йдеться про педагогіку партнерства, як одну з важливих складових НУШ; а також про необхідність створення ефективної співпраці всіх учасників освітнього процесу: учнів, педагогів та батьків; розвиток комунікативних навичок здобувачів освіти; формування вміння «знаходити спільну мову з друзями, вчителями, однокласниками, батьками, незнайомими людьми» [3].

Аналіз наукових досліджень і публікацій. Проблему побудови взаємостосунків на засадах педагогіки партнерства висвітлювали чимало науковців та педагогів-практиків. Так, якщо зарубіжні дослідники (Б. Ананьєв, Р. Бенедикт, О. Больнов, К. Корсак, В. Куліков, Р. Лохнер та ін.) ще у 60–70-х роках ХХ ст. наголошували на важливості партнерських стосунків у контексті освітніх змін, то вітчизняні вчені (В. Андрущенко, Г. Балл, І. Бех, В. Бондар, О. Захаренко, С. Гончаренко, І. Зязюн, В. Кремень, В. Кузь, Д. Пащенко, О. Савченко, В. Сухомлинський, М. Ярмаченко та ін.) звертали увагу на проблему гуманізації освіти, реалізації демократичного підходу до навчання, виховання, розвитку особистості у тісній взаємодії всіх учасників освітнього процесу.

Питання педагогіки партнерства як ключового компонента освітнього процесу і сьогодні залишається актуальним. Це обумовлено соціальними і педагогічними процесами, які відбуваються в суспільстві, станом педагогічної науки, інноваційним пошуком педагогів-практиків. Педагогіка партнерства спрямована передусім на встановлення довіри між школою, дітьми, батьками та суспільством.

Мета дослідження – проаналізувати цілі та завдання педагогіки партнерства на сучасному етапі розвитку освіти, зокрема початкової ланки; визначити принципи та підходи до здійснення партнерських взаємовідносин учасників освітнього процесу на різних рівнях: «педагог – учні», «учень – учень», «педагог – батьки».

Виклад основного матеріалу. Термін «партнерство» вчені трактують як: систему взаємин, які відбуваються у процесі певної спільної діяльності (І. Бех); спосіб взаємин, за яких зберігаються права кожної зі сторін, чітко узгоджені та злагоджені дії учасників спільної справи, що ґрунтуються на засадах взаємовигоди та рівноправності (Н. Бібік); спосіб взаємодії і взаємин, організованих на принципах рівності, добровільності, рівнозначущості та доповнюваності всіх її учасників (Я. Коломинський); організаційну форму спільної діяльності, що передбачає об’єднання осіб на відповідних умовах розподілу праці й активної участі в її реалізації (М. Левківський) тощо. Зважаючи на викладене вище, можемо констатувати, що означене поняття охоплює різні аспекти стосунків учасників освітнього процесу.

Поняття «педагогіка партнерства» слід розуміти як систему взаємин усіх учасників освітнього процесу (учнів, батьків, учителів), що ґрунтується на повазі, рівноправності, добровільності, доповнюваності, активної участі у спільній діяльності та готовності брати на себе відповідальність за її результати, а також «простір дитинства, який вибудовується на засадах рівності, діалогу, співпраці, прийняття» [1]. Основою педагогіки партнерства є спілкування, взаємодія та співробітництво між учителем, учнями та батьками, які об’єднані спільними цілями, інтересами та прагненнями, а її метою – розвиток максимально здорових та продуктивних відносин між усіма учасниками освітнього процесу; створення умов, за яких розкривається потенціал кожної дитини, розвивається активна особистість, задовольняються її інтелектуальні, емоційні, соціальні потреби.

Початок шкільного навчання має виняткове значення для побудови взаємостосунків та взаємовпливу на рівні «педагог – учень». Ці взаємини значною мірою визначають зміст та якість взаємодії учителя й учнів на перспективу. Надважливим завдання педагога початкової шкоди є соціалізація та адаптація школярів, а також налагодження відносин в учнівському колективі на основі довіри, розуміння, поваги. Період переходу дитини від дошкілля до початкової школи характеризується особливою складністю. Це спричинено зміною соціальної ситуації (освітнього середовища) і провідного виду діяльності дитини: першокласник по-іншому починає розв’язувати соціальні проблеми, які виникають у взаємостосунках з однолітками, в нього з’являються суспільно значущі обов’язки, що сприяє «розвитку таких якостей, як працьовитість, ініціативність, автономність, довіра, вміння вчитися, участь у виробленні спільних правил, розвиток і підтримка дружніх стосунків, співпраця, повага до однолітків і вчителів, відповідальність та успішність» [3].

Діти приходять до школи із різних сімей, де уже встановлені певні життєві норми, що зумовлює необхідність їх обговорення і визначення спільних цінностей, на яких буде базуватися подальша співпраця. У  цьому контексті важливо створити безпечне освітнє середовище, як фізичне так і психологічне; комфортну атмосферу розуміння, підтримки, поваги та толерантності, де жодна дитина не відчуватиме дискримінації чи стресу. Значну роль у формуванні такої атмосфери відіграють ранкові зустрічі, які сприяють розвитку цілісного дитячого колективу, відчуття єдності (спільноти). Власне під час ранкових зустрічей зароджуються партнерські взаємостосунки, формується взаємопідтримка та емпатія; розвивається вміння дослухатися один до одного та цінувати інших як особистостей; створюється позитивне налаштування на спільну діяльність. Учням подобається бути у колі друзів, спілкуватися, бути учасником якоїсь спільної справи.

Психологи А. Маслоу, П. Зінченко, Г. Костюк, С. Максименко доводять, що потреба у взаємодії – це базова потреба людини. Тому, починаючи з перших днів перебування дітей у школі необхідно залучати їх до групової діяльності. Це заохочує школярів брати участь у спільних обговореннях та діяннях, а педагогам допомагає моделювати й активно розвивати в дітей уміння та навички ефективного спілкування та співпраці. У першому класі групова робота – це гра, завдяки якій діти навчаються. Як у кожній грі, тут мають бути свої правила спілкування. Правила можуть змінюватися та доповнюватися, проговорюватися чи записуватися (замальовуватися у вигляді знаків, символів, емблем, піктограм). Не важливо, коли вони будуть складені (заздалегідь, під час чи після роботи в групі), головне – спрямувати школярів на те, що вони є обов’язковими до виконання, бо від цього залежить успіх результату спільної діяльності. Головна умова – продумувати та опрацьовувати правила разом з учнями, а не замість них. Наприклад: усі висловлюємося по черзі; уважно слухаємо один одного; обговорюємо ідеї, а не особистість; утримуємося від оцінок та образ інших; знаходимо спільну думку, хоча особлива думка також має право на існування тощо.

Будуючи освітній процес на засадах педагогіки партнерства, учитель не домінує, а «бачить насамперед учня в ролі активного учасника освітнього процесу» [4]. Стосунки вчителя та дітей ґрунтуються на багатосторонній комунікації, постійному використанні зворотного зв’язку, на рівних суб’єкт-суб’єктних умовах. Діалог з учнями педагог веде як рівноправний учасник дискусії. Його пропозиції, думки, оцінки відкриті для критики так само, як вислови та дії дітей. Тобто йдеться про визнання рівності вчителя та учнів, коли їхні взаємовідносини будуються на гуманістичних, демократичних, особистісно орієнтованих засадах, розумінні один одного, взаємоповазі. Педагогіка партнерства потребує від учителя усвідомлення зміни своєї позиції: від особи, яка керує, розповідає чи вимагає, до консультанта, порадника, друга, який допомагає школярам ділитися своїми думками та відчуттями в процесі власної активності. Основними якостями сучасного вчителя є здатність бачити і розуміти співрозмовника, уміння проникати у світ почуттів і переживань дитини, готовність прийняти точку зору співрозмовника, вміння володіти собою та засобами впливу на інших вербальними та невербальними методами (голосом, інтонацією, емоціями, мовленням, жестами тощо). Учні хочуть бачити в учителеві наставника, дорослу й мудру людину, яка збагатить їхнє уявлення про світ і про себе, допоможе подолати труднощі в навчанні, а не виступатиме в ролі судді або контролера, який лише фіксує огріхи й помилки.

Співробітництво педагога та учнів сприяє позитивному відношенню школярів до навчання. Учитель мотивує, заохочує, схвалює досягнення, думки, дії кожного учня; стимулює механізми безконфліктного спілкування у взаємостосунках. Для організації групової взаємодії застосовуються групові дослідження, проєкти, розв’язання проблемних ситуацій, колективний пошук чи обговорення ідей тощо. Групова діяльність забезпечує партнерську взаємодію між учнями і створює можливості до так званого «непрямого керування вчителем» учнівською діяльністю (спостереження, координація, поради, консультації тощо). У співпраці «вчитель – учень» дотримується принцип поступового зменшення допомоги з боку вчителя і збільшення частки самостійної діяльності дитини. Взаємини на рівні «учитель – учень» змінюється на взаємостосунки «учень – учень». Із часом діти навчаються розподіляти ролі, враховуючи можливості кожного; працювати в команді; проявляти ініціативу (вибрати завдання; радити, як організувати роботу); планувати свої дії, аргументувати думку, нести відповідальність за себе і за роботу групи.

Реалізуючи педагогіку партнерства на практиці, сучасному вчителеві необхідно вміти досягати балансу прав, обов’язків та відповідальності у системі «дитина – педагоги – батьки»; забезпечити плідну співпрацю всіх учасників освітнього процесу. Важливе значення при цьому належить батькам.

Роль сім’ї у становленні дитини є надзвичайно важливою. Так, у Законі України «Про освіту» (ст. 55) зазначено, що виховання в сім’ї є першоосновою розвитку дитини як особистості. Саме в сім’ї закладаються основи становлення особистості, поваги до інших, комунікативні якості, почуття обов’язку, збереження та передачі культурних традицій, тут дитина засвоює морально-етичні норми, загальнолюдські поняття добра і зла, корисного і шкідливого тощо [5]. Якщо сім’я є джерелом емоційної підтримки, взаєморозуміння, любові, безпеки та затишку, то школа створює умови для інтелектуального та творчого розвитку дитини, оволодіння знаннями, вміннями, компетентностями; розвиває пізнавальний інтерес дитини, допитливість, самостійність, відповідальність, впевненість у собі; закладає основи навчальної співпраці;  формує соціальні навички взаємодії з іншими людьми тощо.

Школа та сім’я – два суспільних інститути, на які покладено обов’язок виховувати людину. Без їхньої єдності ефективність навчання, виховання та розвитку особистості дитини буде низькою. У Концепції НУШ зазначається, що педагогічний взаємозв’язок сім’ї та школи зумовлений потребою цілісного підходу до особистості дитини. В основу взаємодії сучасної школи і сім’ї покладається співробітництво, яке є необхідним, передусім для розвитку та становлення дитини [2]. Отже, у батьків та вчителів, об’єднаних спільною метою, завданнями, прагненнями та інтересами дитини, немає іншого шляху як стати командою – не конкурентами, а мудрими соратниками.

Щоб батьки стали однодумцями, колегами чи помічниками педагога, необхідно правильно організовувати спілкування з ними. Без постійного діалогу неможливо вибудувати педагогіку партнерства. Спілкування вчителя з батьками має відбуватися під час особистих зустрічей, у телефонному режимі чи електронною поштою, через соціальні мережі. Встановлювати відкриті, дружні стосунки педагогу потрібно ще до початку навчального року (знайомство з дитиною, її родиною, очікуваннями батьків тощо), коли члени родини надають інформацію про особливості дитини; її уподобання, якості, здібності, що згодом враховується як учителем, так і батьками з метою забезпечення траєкторії її розвитку.    

Принципами педагогіки партнерства є: доброзичливість і позитивне ставлення; довіра у відносинах; діалог – взаємодія – взаємоповага; розподілене лідерство (проактивність, право вибору та відповідальність за нього, горизонтальність зв’язків); соціальне партнерство (рівність сторін, добровільність прийняття зобов’язань, обов’язковість виконання домовленостей) [2]. При цьому злагоджена спільна діяльність є запорукою непорушних цінностей партнерської взаємодії, серед яких: усвідомлення необхідності позитивного впливу на становлення особистості; розуміння важливості для дитини батьків та вчителя, висока відповідальність за її долю.

Педагогіка партнерства можлива за певних умов, зокрема, коли батьки: будуть упевненні, що їхня участь у житті школи важлива насамперед для дитини; розумітимуть позитивні наслідки для дитини через їхнє включення в освітній процес; будуть переконані в хорошому ставленні педагога до дитини, відчуваючи його компетентність. Відповідно вчитель забезпечує довіру батьків доброзичливим, небайдужим ставленням до дитини, враховуючи її бажання, потреби та можливості. При цьому сучасний педагог виступає у новій ролі – тьютора та фасилітатора, який проєктує модель ефективних та продуктивних відносин партнерської взаємодії з сім’єю, створює комфортну атмосферу, шукає шляхи поглиблення комунікації, працює на основі принципів поваги та толерантності.

Аби участь батьків в освітньому процесі була ефективною, учитель може використовувати як традиційні форми співпраці (батьківські збори, бесіди, сімейні заходи), так і інноваційні (тренінги, психолого-педагогічні семінари, «круглі столи», диспути, тематичні дискусії тощо). Також важливо залучати батьків до організації і проведення екскурсій, секцій, гуртків, благодійних акцій, флеш-мобів, волонтерської діяльності, інших позакласних заходів. Під час спільних зустрічей із батьками, зокрема і на батьківських зборах, учителеві необхідно надавати інформацію про нову школу: реформи, принципи, підходи, методи; повсякчас наголошувати про єдність підходів та вимог учителів і батьків; пропонувати батькам психологічні та педагогічні поради, наприклад, як мотивувати дітей до навчання, правильно похвалити, підтримати; розвивати увагу, пам’ять, мислення, емоційну сферу тощо.

До батьківських зборів слід ретельно готуватися, насамперед визначити актуальну тематику, продумати зміст, завдання та форми діяльності. Тема батьківських зустрічей має спонукати батьків до роздумів та дискусії. Так, батькам можна запропонувати поміркувати над такими питаннями: «Дітей виховувати не потрібно, необхідно виховувати себе, адже ваші діти будуть схожими на вас»; «Перші й найважливіші вчителі дитини – батьки»; «Чи можна виховати (вчити) дитину, не докладаючи зусиль?»; «Що більше потребує дитина: вашого часу чи подарунків від вас?»; «Чи потрібна дітям наша любов? Якою вона має бути?»; «Чи все можна дозволяти дітям та виконувати будь-які їхні бажання?»; «З якого віку дитина має право вибору?»; «Як виховувати чесність та відповідальність у дітей?»; «Булінг. Чому він виникає? Як запобігти насмішкам, цькуванню?»; «Хто і чому є авторитетом для дитини?»; «Чи потрібно батькам допомагати дитині вчитися в школі?» тощо. Учасників зустрічі слід розмістити у колі, створити невимушену атмосферу, дружній тон; обов’язково продемонструвати досягнення дітей (портфоліо); обговорити поточні проблеми (ситуації), поцікавитися думкою батьків щодо їх вирішення; неодмінно слід підсумувати результати зустрічі, щоб батьки розуміли її важливість; анонсувати тему наступних зборів та погодити час, зручний для батьків.

Таким чином, учитель початкових класів має задати тон партнерської взаємодії педагога та батьків, який у майбутньому сприятиме консолідованому спрямуванню зусиль усіх учасників освітнього процесу на ефективний результат.

Висновки і перспективи подальших розвідок. Отже, педагогіка партнерства є важливою для формування взаємостосунків учасників освітнього процесу, адже: по-перше, сприяє створенню атмосфери, в якій найкраще розкривається потенціал кожного учня, формується його ініціативність, творчість, уміння домовлятись, працювати в команді, вирішуючи проблеми; по-друге, партнерство задовольняє потребу в спілкуванні, співпраці та приналежності, мотивує до діяльності, формує впевненість, самостійність та відповідальність за результат; по-третє, сприяє формуванню таких важливих цінностей, як рівність, гідність, толерантність, взаємоповага, довіра тощо.

Зважаючи на сучасні вимоги до реформування освіти, проблема педагогіки партнерства як ключового компонента освітнього процесу є актуальною та потребує подальшого вивчення й упровадження в практику сучасної школи.

Список використаних джерел

1.  Ніколенко Л. Педагогіка партнерства як умова реалізації завдань розвитку особистості дитини у контексті Нової української школи / Л. Ніколенко // Методист. – 2018. – URL: http://lib.iitta.gov.ua/710749/1/Ніколенко_Методист_Ст.%20Педаг.%20партнерства%20як%20умова.pdf .

2.  Нова українська школа. Концептуальні засади реформування середньої школи. – 2016. – URL: https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/nova-ukrainska-shkola-compressed.pdf .

3.  Нова українська школа: порадник для вчителя / за заг. ред. Н. М. Бібік. – Київ : Літера ЛТД, 2018. – 160 с.

4.  Пометун О. Енциклопедія інтерактивного навчання / О. Пометен // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. –  2014. – № 5/6 (8). – 95 с.

5.  Про освіту : Закон України № 2145-VIII, 05.09.2017. – URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T172145.html.