ВПЛИВ ПОГЛЯДІВ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ ТА ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО НА СТАНОВЛЕННЯ ПЕДАГОГІКИ ПАРТНЕРСТВА: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

 

УДК 37.013:005.591.452:37.091.4]:37.013.74                              

Леся ЗАВОДНА,

м. Рівне 

ВПЛИВ ПОГЛЯДІВ

ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ ТА ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО

НА СТАНОВЛЕННЯ ПЕДАГОГІКИ ПАРТНЕРСТВА:

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ 

У статті представлена порівняльна характеристика думок видатних українських педагогів Г. Сковороди та В. Сухомлинського на виховання зростаючої особистості, що неабияк вплинуло на зародження педагогіки партнерства. Доведено, що педагогіка партнерства визначає істинно демократичний спосіб співпраці педагога і дитини, який передбачає безумовну рівність у праві на повагу, довіру, доброзичливе ставлення і взаємну вимогливість.

Ключові слова: педагогіка партнерства, педагогічна спадщина, особистість, гуманізм, Нова українська школа.

The article presents comparative description of the opinions of prominent Ukrainian teachers, such as H. Skovoroda and V. Sukhomlynskyi on the upbringing of a growing personality. This had a significant impact on the birth of partnership pedagogy. It has been proven that partnership pedagogy defines a truly democratic way of cooperation between a teacher and a child. This assumes unconditional equality in the right to respect, trust, benevolent attitude and mutual demands.

Key words: partnership pedagogy, pedagogical heritage, personality, humanism, New Ukrainian School.

Вступ. На шляху розбудови сучасної української освіти, створення умов для всебічного розвитку особистості, реалізації її здібностей, творчого потенціалу важливу роль відіграє партнерство.

Одним із ключових компонентів реформи Нової української школи є педагогіка партнерства – підхід, що спрямований на розвиток максимально продуктивних і здорових відносин у процесі навчання. Основними принципами педагогіки партнерства є: «повага до особистості; доброзичливість і позитивне ставлення; довіра у відносинах; діалог – взаємодія – взаємоповага; розподілене лідерство (проактивність, право вибору та відповідальність за нього, горизонтальність зв’язків); принципи соціального партнерства (рівність сторін, добровільність прийняття зобов’язань, обов’язковість виконання домовленостей)»  [1, с. 14].

Педагогіка партнерства у системі освіти є об’єктом уваги низки науковців, зокрема І. Білецької, О. Вишневського, В. Герасимчука, О. Коберника, О. Коханової Н. Ничкало, О. Олейнікової, Ю. Палехи, Л. Пуховської, М. Скиби, Г. Татаринцевої, О. Шияна та ін.

Слід зауважити, що педагогіка партнерства має давню історію. Її ідеї з’явилися не на порожньому місці: вона бере свій початок із неоціненної скарбниці педагогічної спадщини як українських, так і зарубіжних філософів, педагогів, психологів, які заклали глибинні основи гуманної педагогіки та педагогіки співробітництва [5, с. 194].

Не вдаючись у ґрунтовний аналіз означеного вище феномена, схарактеризуємо думки відомих українських педагогів, які дають змогу глибше проникнути в суть ідей педагогіки партнерства.

Мета статті ‒ на основі аналізу ідей видатних українських педагогів Г. Сковороди та В. Сухомлинського окреслити шляхи становлення і розвитку педагогіки партнерства.

Виклад основного матеріалу. Педагогіка партнерства – це чітко визначена система стосунків усіх учасників освітнього процесу (учнів, батьків, учителів), що:

– організовується на принципах добровільності й спільних інтересів;

– ґрунтується на повазі й рівноправності всіх учасників, дотримуючись визначених норм (права та обов`язки) та враховуючи ціннісні  орієнтири кожної із сторін;

–     передбачає активне включення всіх учасників у реалізацію спільних завдань та готовність брати на себе відповідальність за її результати.

Спробуємо звернути увагу на деякі думки та погляди відомих українських педагогів Г. Сковороди та В. Сухомлинський, які, на нашу думку, якнайкраще сприяють розкриттю ідей педагогіки партнерства.

Неоціненним внеском у світову педагогічну науку є творчість Григорія Сковороди, видатного українського філософа, поета, педагога.

Як високоосвідчена людина, Г. Сковорода був обізнаний із трактуванням призначення вчителя в античні часи, в епоху Відродження й Просвітництва і спирався на найпередовіші тогочасні ідеї. Усе це дало йому змогу зробити власні узагальнення про місце і призначення школи і вчителя в суспільстві.

Видатний педагог зазначав, що мета вчителя, наставника, вихователя на уроці – не навіювання, не інтелектуальний диктат, а ненав’язлива, делікатна допомога дитині, у пошуку істинного покликання, самопізнання, розкриття природних здібностей, бо природа, вільні нахили, а не штучна муштра, є основою виховання [4, с. 196].

Григорій Савич критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює показне благородство, манери світської поведінки. У зв’язку з цим він наголошував, що в кожній дитині закладені великі творчі сили, можливості, здібності. Завдання педагога – ці здібності розпізнати і розвинути: «Клубок сам собою поточишся из горы, отними только препятствующий камень претыкания. Не учи его катиться, а только помогай. Яблони не учи родить яблока, уже сама натура её научила...».

Високо цінував видатний педагог науку словесного спілкування вчителя з учнем, вбачаючи у слові силу, що може засівати голову дитини добрими знаннями й любов’ю, а може розлити в дитячій душі зміїну отруту й мучити її. Він зауважував, що учитель повинен «уміти володіти голосом, уміти викладати прилично, тихо й без крику».

Зважаючи на положення гуманізму, видатний філософ звертав увагу на важливе значення у вихованні поваги до особистості дитини, підкреслював, що чуйність, гуманність і чесність можуть сформувати у юнацтва тільки такі педагоги, яким ці риси властиві. Тобто, на його думку, «лише той учитель, хто живе так, як навчає».

Високо цінуючи працю вчителя і сам будучи вчителем, Сковорода ставився до нього надзвичайно вимогливо: «Учитель – це приклад для інших. Його шлях – тернистий, але «труд сладостен, если ты к сему рожден». Він вважав запорукою успіху вчителя вміння давати правильні настанови, рекомендував проводити бесіди-роздуми, особливо на моральні теми, а також  наголошував не на пасивно-споглядацькій ролі вчителя, а на необхідності педагогічного керівництва процесом самовиявлення натури дитини, зокрема наділяв наставника роллю її провідника на шляху самовдосконалення [5].

Ідея співпраці всіх суб’єктів виховання (сім’ї, школи та громади) якнайкраще знайшла обґрунтування в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського. У працях та статтях, опублікованих у різних журналах і газетах («Серце віддаю дітям», «Павлиська середня школа», «Важкі діти» «Виховання почуттів», «Людина неповторна», «Не бійтеся бути ласкавими», «Чистота і благородство», «Щоб душі не іржавіли», «Як готувати матір і батька до шкільно-сімейного виховання своїх дітей», «Як добиватися, щоб батько і мати як вихователі виступали в єдності», «Як поглиблювати виховну роботу з батьками в міру росту й розвитку дитини», «Як разом із батьками виховувати майбутніх матерів і батьків» та ін.), директор із Павлиша розкриває сутність педагогіки партнерства: «Учитель повинен бути не тільки наставником, а й другом учнів, разом з ними переборювати труднощі, переживати, радіти й засмучуватися»  [4, с. 197].

Також видатний педагог зауважував: «Без постійного духовного спілкування вчителя і дитини, без взаємного проникнення у світ думок, почуттів, переживань одне одного немислима емоційна культура як плоть і кров культури педагогічної» [3, с. 48].

Педагогіка партнерства в координатах освітнього процесу В. Сухомлинського ґрунтується на принципах: навчання як творча взаємодія педагога та учнів; навчання без примусу; ідея важливої мети; ідея великих блоків (об’єднання декількох уроків у блоки); використання опор (опорні сигнали, опорні конспекти); самоаналіз діяльності (колективної, індивідуальної); інтелектуальний фон класу; колективна творча виховна діяльність; розвиток самоуправління учнів; співробітництво педагогів з учнями та їх батьками.

Василь Олександрович переконливо доводить, що в школі має панувати позитивна атмосфера де учень має вірити у свій успіх. Якщо вчитель бачить, що на його доброту вихованець ще не відповідає бажанням стати кращим, то має розуміти, що толерантне слово знайде своє відлуння з часом. Коли педагог зрозуміє душу дитини, він оволодіє майстерністю впливати на неї словом, щоб сформувати освічену особистість. Таким чином, В. Сухомлинський заклав такий принцип педагогіки, який на сьогодні є затребуваним для реалізації освітніх програм, принцип, який, попри час та зміни в суспільстві, залишається не просто актуальним, а основоположним у Концепції Нової української школи.

Створену Василем Сухомлинським систему партнерства можна розглядати як приклад цілісного Всесвіту для формування та розвитку освіченої особистості, адже у педагогічній системі вченого висвітлено ідеї, що спираються на вічні істини – допитливість, мудрість, послідовність навчання та справедливість, що покликані слугувати цільовим орієнтиром для розвитку педагогічної взаємодії та співпраці. Ураховуючи специфіку виховного процесу, особливість партнерства криється у взаємодії, проявляється у розвитку природних здібностей людини, формуванні стійкої життєвої позиції, істина якої – у гармонії розуму і серця.

Необхідною передумовою реалізації основних ідей педагогіки партнерства В. Сухомлинського є впровадження у практику методів, що стимулюють пізнавальну діяльність учнів. Як наслідок – вплив на особистість можливий лише за умови спрямованої діяльності всього педагогічного колективу школи, батьків, громадськості [2, с. 115].

Висновки. Таким чином, здійснений історичний екскурс у світ гуманістичних ідей видатних педагогів дозволяє глибше осмислити наступність поглядів педагогів-гуманістів з ідеями педагогіки партнерства, в якій укладено особистісні цінності освіти, метою якої є самоцінність кожної людини. Вимальовуються два шляхи реалізації ідей педагогіки партнерства: один із них – віддавши серце дітям, наближуючись до дитини шляхом великої любові й поваги до неї, схиляючись до її рівня, як це зробили Г. Сковорода та В. Сухомлинський. Однак до такого стилю стосунків готові ще не всі педагоги. Існує й інший шлях – розподілу функцій між учителем та учнем в організації їхньої співпраці. У цьому випадку можна стверджувати про рівноправність учителя й учня як учасників освітнього процесу. Напрям професійної переорієнтації вчителя лежить у площині від просвітництва до здійснення життєтворчої та культуротворчої місії: учитель стає коучем, тренером, ментором, тьютором, фасилітатором залежно від складності запропонованих завдань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   Нова українська школа. Концептуальні засади реформування середньої школи. 2016. С. 14. URL: https://mon. gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/nova-ukrainska-shkola-compressed.pdf (дата звернення: 12.09.2022).

2.   Павлова О. Принцип партнерства у педагогічній системі В. Сухомлинського. Науковий вісник МНУ імені в. О. Сухомлинського. Педагогічні науки. 2018. Т. 1 № 3 (62). С. 115. URL: http://mdu.edu.ua/wp-content/uploads/ped-visnik-61-2018-1-24.pdf (дата звернення: 14.09.2022).

3.   Сухомлинський В. Серце віддаю дітям. Київ: Акта, 2012. 537 с. 48.

4.   Ткачук Л. Історичний аспект становлення і розвитку педагогіки партнерства. Психолого-педагогічні проблеми сучасної школи: збірник наукових праць. 2021. Вип. 2 (6). С. 193–201. С. 194. URL: file:///C:/Users/User/Downloads/248212-%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%96-569835-1-10-20211221%20(2).pdf (дата звернення: 10.09.2022).

5.   Григорій Савич Сковорода про виховання особистості. 2020. URL:  https://knowledge.allbest.ru/pedagogics/2c0a65625a2ad78a4c53a89521316c26_1.html (дата звернення: 14.09.2022).